***
Він народився у селі Дідичі Ківерцівського району. Навчався в Дідичах і в Олицькій школі Був у творчому об’єднанні в редакції в Ківерцях.
Навчався у Львівському університеті на філологічному факультеті. Отримав направлення в Донецьку область в російськомовну школу. Але треба було залишатися на Волині - батьки потребували догляду...
Тому пішов на декретне місце у Городище, там і донині...
Він народився у селі Дідичі Ківерцівського району. Навчався в Дідичах і в Олицькій школі Був у творчому об’єднанні в редакції в Ківерцях.
Навчався у Львівському університеті на філологічному факультеті. Отримав направлення в Донецьку область в російськомовну школу. Але треба було залишатися на Волині - батьки потребували догляду...
Тому пішов на декретне місце у Городище, там і донині...
***
МИКОЛА СИДОРЧУК: «ПО-УКРАЇНСЬКИ ТРЕБА ДУМАТИ, А, НАЙГОЛОВНІШЕ, - ЖИТИ І ДІЯТИ!»
МИКОЛА СИДОРЧУК: «ПО-УКРАЇНСЬКИ ТРЕБА ДУМАТИ, А, НАЙГОЛОВНІШЕ, - ЖИТИ І ДІЯТИ!»
Людмила ЯКИМЧУК
Інколи можна робити якісь певні свої відкриття, занурившись у фото власного архіву. Саме в ці дні відбуваються зустрічі з випускниками і знову в душі той щемний спогад про шкільні роки. Мрія про журналістику жевріла ще в юні роки. Зберігала вирізки своїх перших друкованих дописів у районну та обласні газети. Вони є й досі. І ось за 11 лютого 1975 року (це ж 45 років тому!) йдеться в районці про засідання творчого об’єднання літератури, мистецтва і культури «Джерела», яке виникло в редакції в Ківерцях на основі літературного об’єднання, створеного у 1965 році. За той час було видано три альманахи з кращими доробками молодих авторів. Захоплюючий світ творчості їм відкривали Петро Боярчук, Анатолій Ставський, Петро Юшковець… Вже в інших світах ці творчі люди, а пам'ять про них живе. На фото Сергія Васильчука (теж у засвітах) в газетній публікації: члени творчого об’єднання «Джерела» Микола Сидорчук, Ольга Віничук та я, Людмила Оліщук, обговорюють з новообраним керівником об’єднання А.Т. Ставським (заступником обрано П.О. Боярчука) поетичні творчі доробки початківців.
Отож, Микола Сидорчук… Днями й фейсбук нагадав про нього як про знаного у селі Городище вчителя, який з листопада 1981-го працює на одному місці. Надзвичайно обдарована та творча людина. Учитель української мови та літератури Городищенського закладу загальної середньої освіти Городищенської сільської ради Луцького району, учитель-методист, відмінник народної освіти, член творчої групи вчителів-словесників району та член Національної спілки письменників України. Вчитель веде власний блог трудової діяльності https://mykolasydorchuk.blogspot.com/.
Інколи можна робити якісь певні свої відкриття, занурившись у фото власного архіву. Саме в ці дні відбуваються зустрічі з випускниками і знову в душі той щемний спогад про шкільні роки. Мрія про журналістику жевріла ще в юні роки. Зберігала вирізки своїх перших друкованих дописів у районну та обласні газети. Вони є й досі. І ось за 11 лютого 1975 року (це ж 45 років тому!) йдеться в районці про засідання творчого об’єднання літератури, мистецтва і культури «Джерела», яке виникло в редакції в Ківерцях на основі літературного об’єднання, створеного у 1965 році. За той час було видано три альманахи з кращими доробками молодих авторів. Захоплюючий світ творчості їм відкривали Петро Боярчук, Анатолій Ставський, Петро Юшковець… Вже в інших світах ці творчі люди, а пам'ять про них живе. На фото Сергія Васильчука (теж у засвітах) в газетній публікації: члени творчого об’єднання «Джерела» Микола Сидорчук, Ольга Віничук та я, Людмила Оліщук, обговорюють з новообраним керівником об’єднання А.Т. Ставським (заступником обрано П.О. Боярчука) поетичні творчі доробки початківців.
Отож, Микола Сидорчук… Днями й фейсбук нагадав про нього як про знаного у селі Городище вчителя, який з листопада 1981-го працює на одному місці. Надзвичайно обдарована та творча людина. Учитель української мови та літератури Городищенського закладу загальної середньої освіти Городищенської сільської ради Луцького району, учитель-методист, відмінник народної освіти, член творчої групи вчителів-словесників району та член Національної спілки письменників України. Вчитель веде власний блог трудової діяльності https://mykolasydorchuk.blogspot.com/.
Завдячуючи головному спеціалісту гуманітарного відділу громади Галині Бакош, дізналася трохи більше про давнього знайомого. Нещодавно, саме завдяки настановам свого вчителя, учениця 6 класу Городищенського ЗЗСО Аріадна Гуменюк стала переможницею обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості.
- Свою педагогічну роботу пан Микола поєднує із поетичною. Щодня його душа виплескує рядки поезії, нанизуючи їх, як намистинки, в суцільний букет думок, - розповідає Галина Бакош. - Свій перший вірш написав у 14. Багато років був членом відомого літературного об’єднання “Гранослов”, мав за честь спілкуватися з відомими волинськими поетами Петром Махом, Михайлом Проньком, Василем Геєм та ін. Друкувався у республіканській та обласній періодиці. Автор книг мовознавчих етюдів “Зливки золоті” та “Навчатися мови”, збірника мовних загадок “Ягідка мови”. Великим досягненням письменника є вихід у світ збірок поезій “День народження дня” (2010), “Спектральний аналіз” (2012) та “Структура крові” (2016). Важливою подією у його житті є членство у Національній спілці письменників України (2014).
Першим критиком та порадником для пана Миколи, як поета, є його дружина Раїса, якій надзвичайно поталанило з чоловіком. Передусім, у своєму супутнику вона цінує доброту, щирість, надійність, увагу і повагу до людей. Поезії є професійні, звучать на високому метафоричному регістрі, наповнені вселенською любов’ю і теплом.
Зауважила ще один збіг: Микола до того ж - й лютневий іменинник… Тож розмова з талановитим педагогом, поетом, активним членом громади і просто людиною, з якою цікаво усім – і дітям, і дорослим, у нас відбулася.
- Сорок років навчаю української, рідної для них мови учнів звичайної сільської школи, - розповідає він. - Як учитель, намагаюся, звісно, прищеплювати школярам любов і повагу до нашого слова, проводжу разом із вихованцями безліч заходів, залучаю їх до участі в різноманітних конкурсах, зокрема в знаменитому тепер Конкурсі імені Петра Яцика. Тому хотів би повести мову про мову, бо це «моє», те, що стало смислом життя (професійного і не тільки) протягом багатьох років. Але й поглянути на цю проблематику очима людини, яка час від часу займається творчістю: пише, скажемо так, віршовані тексти.
- Кажуть, тему мови порушують, «розкручують» політики заради своїх якихось там дивідендів, рейтингів. А й справді, мова – це політика, велика політика, як і, зрештою, наше життя, наша позиція в ньому?
- Я сказав би, мова – вище політики як такої, що домагається реалізації певних інтересів. Не заперечуючи того, що вона і «душа народу», і його «духовне багатство», «найбільше і найдорожче добро», все-таки, перефразувавши відомий вислів, на мою думку, передусім для нас рідна мова – це спосіб існування народу, а в наших історичних реаліях скоріше – спосіб виживання народу. Як тут не згадати слів Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»?! Переінакшуючи слова зі свого давнього вірша про народну пісню, порівняв би нашу мову зі своєрідною машиною часу, гуманітарним космольотом, який «за поколінням покоління до рідного народу доставля!»
- Навіть на двадцять дев’ятому році незалежності нашої держави не можемо впевнено стверджувати, що українській мові в ній ніщо не загрожує, чи не так?
- Як не парадоксально, але так. Чи справді ми вже «запанували у своїй сторонці», як про це співаємо, виконуючи славень?! Чи повноцінно, повнокровно зазвучала наша «солов’їна» як державна в парламенті, у ЗМІ, у війську, в сфері спорту, в публічному просторі?! Пригадую, як була шокована одна моя колишня учениця, коли побувала в Києві й почула, якою мовою розмовляють у головному місті України. А згадаймо, який спротив чинився торік прийняттю Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»! І яку шалену активність проявляють нині деякі політичні сили, аби переглянути, а то й скасувати його! Доводиться часто чути, що мовне питання розколює нашу спільноту. Та як на мене, саме вона, мова, та ставлення до неї і є тим ідентифікатором, за яким можна визначити справжність громадянина: чи ти дійсно знаєш та поважаєш мову народу, на землі якого живеш, чи… Питання державності мови якраз і допомагає виявити, «відколоти» всіляких мастей українофобів і об’єднати, згуртувати тих, хто на ділі готовий «душу й тіло покласти за нашу свободу»!
Завжди вражало і вражає ставлення до української тих, кому вона від народження не є рідною. Тож у зв’язку з цим мені зараз також згадалась і колишня наша шкільна прибиральниця, яка ще за радянських часів дівчиною поїхала за своїм хлопцем-солдатом в Україну, у наше село, із самого Нижнього Новгорода (тоді – Горького)! Так от, корінна росіянка-городянка опанувала українську так, що ще й мене, вчителя, по-доброму «діставала» своїми запитаннями із культури мовлення! І в той же час якийсь новочасний Азаров-Азіров, що стільки часу живе на цій гостинній землі, так безбожно калічить ту державну! Прибиральниці-росіянці, виявляється, під силу вивчити її, а якомусь міністрові чи іншому високопосадовцеві – зась! А з іншого боку, як неприємно слухати талановитого українського футболіста, що відповідає на запитання журналіста російською, тоді ж як його батьки вихваляють сина своєю рідною українською! Не знаєш, за кого соромно! Тому що саме такі, як цей спортсмен, поповнюють армію російськомовних, що дає можливість нашим недругам спекулювати на цьому: мовляв, дивіться, скільки росіян у тій країні! На жаль, змушений про цю ситуацію констатувати рядками зі свого вірша: «А й досі все трива лінгвочорнобиль: мого народу душу убива радіаційний фон чужої мови!»
Чую також часто аргументи на захист тих, хто розмовляє виключно чи переважно російською, що російськомовні патріоти поруч з україномовними захищають нас від ворогів на сході країни. Слава і респект їм, але будьмо відверті до кінця: справжні патріоти ті, що люблять свою батьківщину, землю, на якій живуть, з усіма її символами, в тому числі – з мовою, бо мова, на мою думку, – найголовніший символ держави з-поміж інших, бо українська мова, може, найгрізніша зброя у боротьбі з російським окупантом. Тож у своєму домі, у своїй хаті має звучати українське слово, українська мова – і на правах хазяйки, а не упосліджуваної попелюшки! І мало долучатися до акції «Говори українською» – по-українськи треба думати, а, найголовніше, – жити і діяти!
- Свою педагогічну роботу пан Микола поєднує із поетичною. Щодня його душа виплескує рядки поезії, нанизуючи їх, як намистинки, в суцільний букет думок, - розповідає Галина Бакош. - Свій перший вірш написав у 14. Багато років був членом відомого літературного об’єднання “Гранослов”, мав за честь спілкуватися з відомими волинськими поетами Петром Махом, Михайлом Проньком, Василем Геєм та ін. Друкувався у республіканській та обласній періодиці. Автор книг мовознавчих етюдів “Зливки золоті” та “Навчатися мови”, збірника мовних загадок “Ягідка мови”. Великим досягненням письменника є вихід у світ збірок поезій “День народження дня” (2010), “Спектральний аналіз” (2012) та “Структура крові” (2016). Важливою подією у його житті є членство у Національній спілці письменників України (2014).
Першим критиком та порадником для пана Миколи, як поета, є його дружина Раїса, якій надзвичайно поталанило з чоловіком. Передусім, у своєму супутнику вона цінує доброту, щирість, надійність, увагу і повагу до людей. Поезії є професійні, звучать на високому метафоричному регістрі, наповнені вселенською любов’ю і теплом.
Зауважила ще один збіг: Микола до того ж - й лютневий іменинник… Тож розмова з талановитим педагогом, поетом, активним членом громади і просто людиною, з якою цікаво усім – і дітям, і дорослим, у нас відбулася.
- Сорок років навчаю української, рідної для них мови учнів звичайної сільської школи, - розповідає він. - Як учитель, намагаюся, звісно, прищеплювати школярам любов і повагу до нашого слова, проводжу разом із вихованцями безліч заходів, залучаю їх до участі в різноманітних конкурсах, зокрема в знаменитому тепер Конкурсі імені Петра Яцика. Тому хотів би повести мову про мову, бо це «моє», те, що стало смислом життя (професійного і не тільки) протягом багатьох років. Але й поглянути на цю проблематику очима людини, яка час від часу займається творчістю: пише, скажемо так, віршовані тексти.
- Кажуть, тему мови порушують, «розкручують» політики заради своїх якихось там дивідендів, рейтингів. А й справді, мова – це політика, велика політика, як і, зрештою, наше життя, наша позиція в ньому?
- Я сказав би, мова – вище політики як такої, що домагається реалізації певних інтересів. Не заперечуючи того, що вона і «душа народу», і його «духовне багатство», «найбільше і найдорожче добро», все-таки, перефразувавши відомий вислів, на мою думку, передусім для нас рідна мова – це спосіб існування народу, а в наших історичних реаліях скоріше – спосіб виживання народу. Як тут не згадати слів Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»?! Переінакшуючи слова зі свого давнього вірша про народну пісню, порівняв би нашу мову зі своєрідною машиною часу, гуманітарним космольотом, який «за поколінням покоління до рідного народу доставля!»
- Навіть на двадцять дев’ятому році незалежності нашої держави не можемо впевнено стверджувати, що українській мові в ній ніщо не загрожує, чи не так?
- Як не парадоксально, але так. Чи справді ми вже «запанували у своїй сторонці», як про це співаємо, виконуючи славень?! Чи повноцінно, повнокровно зазвучала наша «солов’їна» як державна в парламенті, у ЗМІ, у війську, в сфері спорту, в публічному просторі?! Пригадую, як була шокована одна моя колишня учениця, коли побувала в Києві й почула, якою мовою розмовляють у головному місті України. А згадаймо, який спротив чинився торік прийняттю Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»! І яку шалену активність проявляють нині деякі політичні сили, аби переглянути, а то й скасувати його! Доводиться часто чути, що мовне питання розколює нашу спільноту. Та як на мене, саме вона, мова, та ставлення до неї і є тим ідентифікатором, за яким можна визначити справжність громадянина: чи ти дійсно знаєш та поважаєш мову народу, на землі якого живеш, чи… Питання державності мови якраз і допомагає виявити, «відколоти» всіляких мастей українофобів і об’єднати, згуртувати тих, хто на ділі готовий «душу й тіло покласти за нашу свободу»!
Завжди вражало і вражає ставлення до української тих, кому вона від народження не є рідною. Тож у зв’язку з цим мені зараз також згадалась і колишня наша шкільна прибиральниця, яка ще за радянських часів дівчиною поїхала за своїм хлопцем-солдатом в Україну, у наше село, із самого Нижнього Новгорода (тоді – Горького)! Так от, корінна росіянка-городянка опанувала українську так, що ще й мене, вчителя, по-доброму «діставала» своїми запитаннями із культури мовлення! І в той же час якийсь новочасний Азаров-Азіров, що стільки часу живе на цій гостинній землі, так безбожно калічить ту державну! Прибиральниці-росіянці, виявляється, під силу вивчити її, а якомусь міністрові чи іншому високопосадовцеві – зась! А з іншого боку, як неприємно слухати талановитого українського футболіста, що відповідає на запитання журналіста російською, тоді ж як його батьки вихваляють сина своєю рідною українською! Не знаєш, за кого соромно! Тому що саме такі, як цей спортсмен, поповнюють армію російськомовних, що дає можливість нашим недругам спекулювати на цьому: мовляв, дивіться, скільки росіян у тій країні! На жаль, змушений про цю ситуацію констатувати рядками зі свого вірша: «А й досі все трива лінгвочорнобиль: мого народу душу убива радіаційний фон чужої мови!»
Чую також часто аргументи на захист тих, хто розмовляє виключно чи переважно російською, що російськомовні патріоти поруч з україномовними захищають нас від ворогів на сході країни. Слава і респект їм, але будьмо відверті до кінця: справжні патріоти ті, що люблять свою батьківщину, землю, на якій живуть, з усіма її символами, в тому числі – з мовою, бо мова, на мою думку, – найголовніший символ держави з-поміж інших, бо українська мова, може, найгрізніша зброя у боротьбі з російським окупантом. Тож у своєму домі, у своїй хаті має звучати українське слово, українська мова – і на правах хазяйки, а не упосліджуваної попелюшки! І мало долучатися до акції «Говори українською» – по-українськи треба думати, а, найголовніше, – жити і діяти!
